З 2017 року національна премія Global Teacher Prize Ukraine відзначає змінотворців в українській освіті. За 6 років організатори премії, громадська спілка “Освіторія” та її засновниця Зоя Литвин, відзначили 66 агентів змін в освіті. Серед них – освітні терапевти, які лікують знаннями у школах при лікарнях, інклюзивних класах та відкривають світ своїм учням. Традиційно переможців серед таких вчителів щороку обриає серцем та відзначає кураторка Global Teacher Prize Ukraine, телеведуча 1+1 та Єдиного марафону новин – Наталія Мосейчук. Цьогоріч премія відбулась у новому форматі – замість оголошення переможців ми відзначили героїв освітнього фронту, вчителів, які виборюють майбутнє для наших дітей. З пані Наталією поспілкувались про зміни в освіті, роль вчителів під час війни і чому педагогам та учням зараз необхідна психологічна підтримка.
Пані Наталя, вже 6 років ви є кураторка Global Teacher Prize Ukraine. З чого починалося партнерство? Як змінилися ви і вчителі за цей час?
Почалося все зі знайомства із Зоєю Литвин, засновницею Премії, ГС “Освіторія” та Новопечерської школи. Я пам’ятаю, як влітку, близько 7 років тому, ми з командою завітали до цього навчального закладу. Саме тоді Новопечерка проводила навчання 25 вчителів-початківців Нової української школи. У той час мій син Матвій саме мав йти до школи, тому тема була для мене актуальною. Тоді мої погляди на освіту були дещо “ретроградні”: хотіла, щоб син умів швидко читати, добре писати та знав ази математики. Але Зоя Литвин перевернула моє уявлення: вона розповіла, наскільки важливі софт скіли. Вона розповіла, як навчають за кордоном та подарувала мені декілька книжок з теми. В той же вечір я їх проштудіювала.
Потім було декілька років мого заглиблення у тему освіти. Я вчитель за освітою і попри те, що працюю в іншій сфері, освітян завжди вважаю рідними. Ця тема стала ще ближчою після створення проекту Право на Освіту. Разом з командою почали ініціювати освітні зміни, багато спілкуватися з українськими вчителями. Відвідували Education World Forum, дивилися на вчителів з усього світу та вивчали інноваційні методи, впровадження шкільних реформ. Тому можу впевнено сказати: за ці роки українська освіта зробила квантовий стрибок вперед. Я дуже тішуся, що ми всі доклали до цього зусиль.
А як за цей час загалом змінилося ваше уявлення про освіту?
Проілюструю на прикладі. Незадовго до повномасштабного вторгнення ми відвідували St.Jerome’s Higher Secondary School – школу в Арабських Еміратах, яку було засновано Санні Варкі (ред. – засновник Varkey Foundation, що організовує міжнародні премію Global Teacher Prize). Там ми познайомилися з ученицею, яка розповіла, як вони вивчають предмети. Наприклад, на біології вони місяць вивчали будову риби на практиці: різали її та вивчали зсередини. Так само вивчали і серце – на прикладі серця ягняти. Тобто, у них все прикладне та детальне.
А в радянській школі, в якій навчалася я, була “зубрьожка”. І я мало що пам’ятала потім. А у мого старшого сина освіта була ще гіршою. Пам’ятаю 2006 рік як один з найгірших періодів у розвитку української школи. Демотивовані вчителі з незрозумілими для себе програмами. А ось зараз школі мого молодшого сина я бачу віддзеркалення тієї нової школи, про яку ми говорили вище. Вони вчаться робити все в групах, будують взаємозв’язки один з одним. Для них вчитель – наставник та друг. Коли він вийде у великий світ, то для нього не буде новизни. Бо він вже зі школи знає, що таке соціум та колектив. На мою думку, це надважливо.
І звісно – все це, в першу чергу, заслуга наших вчителів.
А як саме змінилися вчителі за 6 років вашого кураторства Премії? Що ви спостерігаєте?
Головна риса вчителя зараз – це сміливість. Вчителі стали носіями сміливості та ідей. Останні 8 років в країні викарбувалася національна ідея. А коли ти знаєш цінності суспільства, то і в професії бути легше. Особливо у вчительській. Саме тому, на мою думку, після війни буде дві категорії людей, про яких особливо варто подбати – це військові та вчителі. Бо одні відповідають за життя, а інші – за голови. Тож після війни маємо пам’ятати наскільки важливий дух наших вчителів. Зараз вчителі точно знають, що вони дають учням і для якого суспільства їх готують. Педагоги стали агентами змін – це те, до чого ми прагнули спільно з “Освіторією”.
Також виросла цінність вчителя в очах суспільства. Ось, наприклад, цікавий факт: коли вчителі отримують грошову винагороду на Global Teacher Prize Ukraine, то вони дуже ніяково себе почувають. Адже не заради цього вони брали участь у Премії. Для них важливіше добре слово, дзвінки випускників, їм важливе визнання. Але не гроші. Хоч я вважаю, що це також важливо, бо грошова винагорода має бути гідною важкої роботи вчителя. У суспільствах, де про це подбали, таке питання закрито. У тих же Нідерландах, Ізраїлі, Естонії, Фінляндії. Наші ж вчителі ставляться до своєї професії більше як до ідейного амбасадорства. А суспільство це використовує. Хоча це й неправильно. Після війни це необхідно виправляти.
Ви згадали про сміливість вчителів. Сьогодні вона як ніколи актуальна. А яка ваша взаємодія із вчителями під час війни вам запам’яталася найбільше?
Півроку війни пам’ять вирізала: пам’ятаю лише 24 лютого та 1 вересня. Але я точно не можу забути дітей, які із планшетами та в навушниках перебували на онлайн-уроках у бомбосховищі у перші дні. І тут велика подяка вчителям! Знайшлися люди, які мали в собі сили взяти наших дітей на себе на початку повномасштабного вторгнення. Дуже розчулююся, коли говорю про це.
Діти підключалися звідусіль: з Києва, більш безпечних територій, з-за кордону. Вони фактично півдня проводили з людьми, що виявилися сильнішими за батьків. Вчителі могли дітям запропонувати той режим, що був до війни. Вони могли говорити з дітьми мовою сильних духом людей.
А вчителі при лікарнях? Знаємо, що і там діти не припиняють вчитися!
Особливе слово про вчителів при лікарнях. Вони – справжні герої освітнього фронту. У перші дні війни, коли у Охматдит Києва почали надходити діти з тяжкими травмами – вони стали їх найкращими друзями. Лікаря – рятували життя, а вчителі Школи Супергероїв – рятували дитячі душі. Вони проводили уроки у класах і палатах. Готували учнів до ЗНО. Понад 300 уроків за серпень, до прикладу. Всього в Україні 8 таких шкіл. І просто зараз у Житомирі, Дніпрі, Харкові – не припиняється навчання. І навіть маємо плани на відкриття нової школи – в Інституті раку міста Києва.
Перед війною ми встигли з командою волонтерів зрушити питання фінансування таких шкіл – Школа Супергероїв отримала статус державної установи. І ми віримо, що попри війну ці зміни дадуть свої результати і держава допоможе з фінансуванням таких шкіл.
Які знакові історії ви могли б розповісти?
Для мене завжди загадка, з чого зроблені вчителі. А зараз – це люди, яких на війні видно.
Пам’ятаю слова “Вчителі чекають на Україну!”, їх сказала Тетяна Чумак, вона вчителька української мови в Школі Супергероїв у Херсонській обласній лікарні. Там провели останній дзвоник українською. А ми сумуємо за Херсоном і віримо, що навчання там обов’язково відновимо.
Олександр Жук зараз у Запоріжжі, він переможець Премії 2018 року. Зараз волонтерить, вчителює і не планує виїздити, хоча має маленьку дитину. Які самі на себе поклали цю відповідальність і несуть гідно.
А коли ми привели свого сина 1-го вересня до школи, у класі було 8 дітей, родини яких погодилися вчитися офлайн. І у відповідь на несміливі хвилюючі погляди батьків, що турбувалися про безпеку дітей, на нас дивилися впевнені та усміхнені очі педагогів. Вони сяяли оптимізмом, горіли непереборним бажанням контактувати з дітьми та батьками. Моє бажання віддати дитину до школи тоді одразу помножили на 10 разів. Бо її впевненість спрацювала на користь моєму рішенню. Але складно уявити, що у них в душі. Також в той день багато батьків ходили без дітей, перевіряли бомбосховища, розмовляли із вчителями – вирішували, чи варто віддати дитину до школи офлайн згодом. Вчителі їй переконали, тому за два тижні в класі було вже 16 учнів.
Гасло Премії “Вчителі Важливі”. Що треба зробити ще, щоб донести суспільству важливість вчительства, на вашу думку?
6 років тому, коли я долучились як кураторка до Премію, ми ще не знали цінності мирного неба для просування хороших ідей та ініціатив. Бо під мирним небом таку роботу реалізувати легше. Але під час війни – ефективніше. Бо всі зусилля помножуються на два. Всі ініціативи підхоплюються швидше. Люди хочуть щось робити, хочуть бути корисними державі. Це проявлення нашого духу українськості, духу нації, бо суспільство зараз навіть у полюванні за такими ідеями. Тому наразі варто лиш ці ідеї генерувати – а суспільство охоче на них відгукнеться.
А що після війни ми маємо зробити, аби вчителі продовжували почуватися важливими?
Ми живемо і змінюємося на шляху до євроспільноти. Ми вже неодноразово доводили, що варті бути там. Ми прагнемо європейського рівня та способу життя. Але щодо освіти, ми самі можемо поділитися хорошими надбаннями із закордонними колегами. Так само, як це робить Міністерство цифрової трансформації в галузі діджиталізації, так і ми можемо зробити в освітній. Наприклад, коли наші діти в Європі з точних наук показали високі результати на олімпіадах навіть у такий складний час, то європейці надихалися ними.
Після війни треба і далі підвищувати престиж вчительства. “Носити на руках” вчителів, що вирізняються серед інших. Формувати просунуте вчительство. Залучати їх до написання підручників. Треба давати їм трибуни – усіляко сприяти тому, аби вони були почуті.
Візьмемо до прикладу Ганну Бут, вчительку громадянської освіти з Мелітополя. Яка отримала нагороду “Національна легенда України”. Коли мене запросили на нагородження, то я не була здивована побачити її там. Як у мирний час, так і під час війни, вона підтвердила свій дух. Весь цей страшний час початку окупації вона ходила на мітинги, організовувала їх, розклеювала листівки, виходила до глядачів з усього світу із закликами проти окупації, була на зв’язку з батьками своїх учнів. Коли дивишся на таких людей, то розумієш, наскільки важливою є твоя діяльність: підсвічувати таких вчителів, давати їм слово. Вони справді мають бути на передовій учбового та громадянського процесу.
Давайте поговоримо про вашу номінацію “Вибір Серцем”. Як виникла ця ідея відзначати вчителів, що працюють з дітьми у лікарнях?
Коли ти живеш у Києві і ходиш повз Охматдит, насправді мало знаєш, що там відбувається. А декілька років тому я туди потрапила у відділення ВІЛ і побачила все на власні очі. Діти там перебували 24/7, їм було мало чим зайнятися. Коли відкрилася “Школа супергероїв” (мережа шкіл у лікарнях, навчання в яких безкоштовне), то для них відкрилося вікно у світ. Коли у цих відділеннях з’явилися вчителі – то все змінилося. Потім такі школи почали відкриватися у інших містах: Харкові, Дніпрі, Херсоні, Житомирі, Хмельницькому. У Львові такі школи залишилися ще з радянських часів. Ось так і виникла ідея про вчителів, що навчають дітей, яким найважче.
Для хворих дітей – це особливо важливо, адже вони борються за своє життя. Часто у батьків починається шок та незнання, коли вони дізнаються діагноз власної дитини. І тут важливо, щоб була спокійна та виважена людина, що переключить увагу.
А яких вчителів в історії номінації ви запам’ятали найбільше?
Найпершу і найбільш хвилюючу номінацію “Вибір Серцем”. І її переможницю, вчительку хімії, Наталію Бицину, із Запоріжжя. Це як перша дитина чи перше кохання – її я запам’ятаю назавжди. Окрім роботи у звичайній школі, вона ще й долучилася до роботи з колективом дітей з особливими освітніми потребами і сама має таку дитину. По-справжньому віддана своїй справі жінка.
Минулого року в межах номінації “Вибір серцем” ви також відзначили вчителя із зони розмежування. Розкажіть про цей вибір?
На мою думку, ми дуже довго не приділяли час освіті дітей на територіях, що вже 8 років в окупації. А робити це важливо, бо землі – українські, а люди – громадяни України. Зокрема і на прифронтових територіях теж. Тому вибір впав на вчительку, що взяла валізу і поїхала викладати із Заходу на Схід, в Луганську область, у Щастя зі словами: “Діти мають знати, що є більший світ, і цей світ теж про них думає”. Уляна Буцяк – вчителька української мови та зарубіжної літератури із села Тейсарів Стрийського району на Львівщині.
Такі приклади вчительства мають стати унікальним досвідом України у майбутньому.
Чим ми відмінні від ворога? Російську дитину вчать змалку помирати за Батьківщину, а українських дітей вчать жити заради Батьківщини.
Цьогоріч ви обрали серцем вчителя-психолога Олену Анопрієнко з Охматдиту. Чому саме такий вибір?
Мій вибір серцем цьогоріч – це історія невимовної мужності і великого серця. З 24 лютого освітні терапевти так само як і медики прямо під звуки вибухів продовжували працювати в лікарні НДСЛ Охматдит в Києві. Педагог-психолог Олена Анопрієнко тоді 2 тижні жила в лікарні, у бомбосховищі, з маленькими пацієнтами. Розважала та вчила і прямо там надавала екстрену психологічну допомогу. Тоді в Охматдит постійно доправляли поранених дітей з окупації, які евакуйовувалися просто під бомбами. Це діти, які втратили найрідніших – батьків або сестер чи братів. І пані Олена була з кожною закривавленою дитиною, з кожним мовчазним малюком, з кожним, у кого російські нелюди забрали дитинство, розбомбивши дитячу кімнату з іграшками. І саме тому – мій Вибір Серцем- це вчителі при лікарнях під час цієї катастрофи. А в їх особі – Олена Анопрієнко з лікарні Охматдит.
Пані Олена не зупиняється. Продовжує допомагати. Нещодавно на платформі Edera відкрили безкоштовний курс практичної психології по роботі з травмами “Знай, як допомогти”. Це 9 лекцій про базові принципи психологічної підтримки у час війни із провідними українськими психологами-практиками, які з початку війни стали волонтерами й військовими. В тому числі і від пані Олени. Особливу увагу там приділено комунікації з дітьми під час кризових станів. Його може пройти кожен, кому важливо знати, як правильно надати першу психологічну допомогу.
В цілому, зараз пишаюсь кожним українським школярем, який продовжує вчитися. І кожним українським вчителем, який продовжує вчити малих. Дивлячись на них, віра у перемогу міцнішає.
